Революцію, зокрема й ту, що відбулася в Україні на межі 2013—2014 років, не можна розглядати як крапку в історичному процесі. Вона навіть не кома, а три крапки. Маятник, хитнувшись вліво, може хитнутися вправо. І не один раз. Ті, кого революція привела до влади, певна річ, зацікавлені в збереженні статусу-кво. Але їхні надії не справдяться. Як і надії тих, хто прагне реваншу.
ПОВЗУЧА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ
Упродовж семи років ми спостерігаємо, як після революційного вибуху політичний маятник України повільно, але наполегливо нахиляється у бік контрреволюції. Спочатку контрреволюції сприяла програна війна. Потім — п’ятий президент, який намагався зберегти державу ціною зміцнення союзу з олігархами. У 2019 році зупинити маятник контрреволюції демократичним шляхом спробували прості громадяни. Але привели до влади тих, хто не має поняття, як влаштована держава і як державою управляти. Особливо в кризових ситуаціях.
Два роки правління без управління так затуманили політичну картину, що повзучу контрреволюцію громадяни просто перестали помічати. Почали сприймати як даність, що Майдан перетворився на майданчик для покладання квітів і виголошення святкових промов. А патріотів — живих героїв Майдану — притягують до відповідальності «переможені прокурори» й одного за одним відправляють під варту і засуджують корумповані судді.
Після 2019-го практику переслідування учасників Революції Гідності почала підтримувати, а іноді й ініціювати, чинна влада. Починаючи з глави держави Зеленського і генеральної прокурорки Венедіктової. Фактів переслідування з часом ставало дедалі більше. І тільки сліпий їх уже не бачив. Настав час реакції. Спочатку — у формі виступів народних депутатів з трибуни Верховної Ради. Потім — під час мітингів за участю активістів біля дверей Генеральної прокуратури та судів. Нарешті, акція біля Офісу президента в суботу, 20 березня.
ОЧІКУВАНА ПРОВОКАЦІЯ
Безпосереднім приводом для акції став невиправдано жорстокий, якщо взагалі законний, вирок Приморського суду Одеси, винесений активістові, патріотові Сергієві Стерненку 23 лютого, і взяття його під варту до розгляду апеляції. Ще одним приводом послужило утримання під вартою із 14 грудня 2019 року патріота, військового і музиканта Андрія Антоненка, звинуваченого у підготовці вбивства журналіста Павла Шеремета на підставі більш ніж сумнівних доказів.
Акція 20 березня на Банковій була очікуваною і заздалегідь оголошеною. Але ситуація відрізнялася від заворушень, що відбувалися з аналогічного приводу перед будівлями прокуратур і судів. Раніше у такі протестні акції (як у Києві, так і в інших містах України) завжди втручалася поліція, зупиняючи протиправні дії і затримуючи учасників безладів. Минулої суботи правоохоронці просто спостерігали, як будівлю ОП закидають фаєрами, розписують її стіни фарбою з балончиків, намагаються пошкодити двері і підпалюють табличку «Президент України».
Пояснення співробітників МВС, що, мовляв, вони хотіли уникнути кровопролиття, не витримують жодної критики. На думку деяких спостерігачів, правоохоронці
очікували, що протестувальники увірвуться в офіс, повторюючи сценарій «взяття Капітолію» у Вашингтоні. І хоч нічого подібного не сталося, з боку представників чинної влади заяви про масштабну провокацію не припиняються.
Якщо подумати, провокація справді могла бути. Тільки не відомо, з чийого боку. Бездоказові звинувачення, висунуті на адресу патріотичних громадських організацій та політичних партій, зіграли роль у контрреволюційній істериці. А спроба заступника міністра МВС Антона Геращенка прив’язати до акції 20 березня зацікавленість у заворушеннях Петра Порошенка, як на мене, взагалі по той бік розуму.
«Європейська солідарність» і парламентські партії разом з монобільшістю те, що відбувалося на Банковій 20 березня, засудили. Хтось із народних депутатів згадав при цьому політичні репресії як причину протесту. Хтось — ні. Але під час протестів у демократичній державі вандалізм — недопустимий. У цьому згодні всі українці.
ПОТРІБНІ ЛІДЕРИ ТА ОРГАНІЗАТОРИ
Щоправда, на такій згоді «слуги народу» зупинятися не хочуть. Вони наполягають на скликанні позачергового засідання Верховної Ради. Зареєстровано відповідну постанову (№5295). Викорис-товуючи протести як пугало, на Банковій, схоже, хочуть надати правоохоронним органам додаткових повноважень, залякати патріотів і політичних суперників судами. Та чи вдасться? Україна — не Росія, а українські суди поки що не є інструментами поліцейської держави. Можливо, саме завдяки своїй корумпованості.
У зв’язку з акцією на Банковій і зростаючими протестними настроями в Україні (не всі вони пов’язані з переслідуванням патріотів) хочу згадати ще про одну проблему. Про проблему межі, яка відокремлює звичайний протест від протесту результативного. За спроб утримати владу полі-тики не надто переймаються про відповідність їхніх дій букві закону, але вимагають від громадян беззаперечного дотримання законодавства.
Вважається, що демократія забезпечує захист прав громадян за допомогою виборів. І владу, що порушує закони, можна замінити. Якби було так, не знадобилися б багатолюдні акції перед державними установами. Але на практиці, навіть у країнах з найрозвинутішою демократією, влада без жорсткого регулярного тиску на неї і без вуличних протестів поступово перетворюється на приховану, а то й відкриту потворну диктатуру. Вибори проходять «без білих рукавичок», а колишні демократи стають провідниками реакції і контр-революції.
Як мирними засобами протистояти процесу деградації? Як не запізнитися, не допустити, щоб українських патріотів за допомогою чергової провокації знову не загнали в стійло, не затаврували вандалами, що б’ють вікна в Офісі президента і бруднять там стіни? Відповідь на це запитання лежить на поверхні. Наші політики не повинні відхрещуватися від протестів. Вони зобов’язані їх очолити. Як сім років тому очолили Майдан.
Щоб захистити Революцію Гідності, сьогодні, можливо, не потрібні герої. Потрібні патріоти. Вони є. Необхідні лідери. Ті, хто зможе захисників згуртувати й організувати.
Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.
ПРОВОКАЦІЇ І ПРОТЕСТИ